21-річна Анжеліка вивчає право й уже працює за фахом, проте прагнення допомагати людям виходить далеко за межі її професійної діяльності. В Києві вона приєдналася до театру для молоді з числа ВПО, де зустріла свою майбутню команду — талановитих хлопців і дівчат із Херсонщини, Донеччини та Дніпропетровщини, які, як і вона, переїхали до столиці. Спільна творчість об’єднала їх і стала ґрунтом для зростання подальших ініціатив.
Команда швидко зрозуміла, що хоче, крім сценічної діяльності, реалізовувати ідеї, які допомагають дітям та молоді адаптуватися, розвиватися й знаходити опору. Тож театр став середовищем, де зародилася спільнота, готова втілювати соціальні проєкти.
«Ми почали працювати з київськими інтернатами й дитячими будинками. Особливо запам’яталася співпраця із закладом, куди переїхали діти з Маріуполя. Кожен з нас ділився з ними тим, що вміє: хтось викладав акторську майстерність, а хтось задіював спорт чи малювання. Ми підтримували дітей не тільки заняттями, а й речами та увагою, які були потрібні їм у той момент», — розповідає учасниця команди «СТБ» Анжеліка.
Зародження проєкту на UPSHIFT
Анжеліка разом із Діаною, Владиславою та Кирилом часто проводили заходи в освітніх закладах. Молоді люди зауважили, що діти віком 6–11 років рідко спілкуються з однолітками з інвалідністю. Це лише посилює бар’єри й заважає будувати дружні стосунки. Команда загорілася ідеєю змінити цю ситуацію, тому прийшла на програму від ЮНІСЕФ UPSHIFT, яка допомагає молоді втілювати соціальні проєкти. Команда пройшла навчання з проєктного менеджменту, отримала ресурси та менторську підтримку для реалізації власної ініціативи.
«У нас були дуже корисні практики та лекції, які допомогли краще зрозуміти і цільову аудиторію, і саму проблему — звідки вона виростає та як з нею працювати. Для нас було важливо зробити все так, щоб наша ініціатива була справді потрібною, зрозумілою й корисною, особливо в умовах війни. Ми хотіли, щоб вкладені сили команди, менторів і ресурси принесли конкретний позитивний результат», — згадує Анжеліка.
Команда створила інклюзивний комікс «Серце бачить більше, ніж очі», щоб просто й по-дитячому щиро нагадати, що всі люди рівні. Головна героїня коміксу Саша має прототип у реальному житті — 8-річну Олександру Паскаль, яка втратила ногу внаслідок обстрілу Одещини. Комікс доступний у друкованому та електронному форматах, викладений шрифтом Брайля та має аудіоверсію, яку молодь озвучила самостійно.
«Співавторкою коміксу стала Вікторія, дівчина з інвалідністю, яка написала перший драфт історії. Ми разом доопрацювали сюжет і передали його фахівцям: психологам, соціологам і лікарям. Вони допомогли адаптувати комікс, щоб він був зрозумілий дітям», — ділиться Анжеліка.
У центрі сюжету — дівчинка, яка переходить до нової школи, а її однокласники вчаться приймати іншість і взаємодіяти з нею без бар’єрів. Під час презентації коміксу Олександра Паскаль особисто поділилася своїм досвідом і важливою думкою про те, як багато означає підтримка та відсутність упереджень.
Команда також провела тренінги «Спілкування без бар’єрів» для молодших школярів, щоб підсилити меседж коміксу. На тренінгу діти вчилися говорити, слухати та розуміти тих, хто має інвалідність.
«Пам’ятаю той день дуже чітко. Коли Саша зайшла до класу, запала повна тиша. Відчувалося якесь відсторонення — саме так, як ми змалювали в коміксі. Вона стояла сама, потім поруч із мамою. Ми зрозуміли, що треба рятувати ситуацію, і зробили руханку, під час якої всі постійно мінятися місцями. Спершу Саша стала в пару зі мною, потім із дітьми. Напруга поступово зникала. А коли діти дізналися, що вона — героїня коміксу, гімнастка, то буквально засипали її запитаннями: чи справді вона може сісти на шпагат тощо. Діти вже не помічали її протез, а бачили тільки людину, цікаву й відкриту. Ми ще раз наголосили, що дружба починається з простого “привіт”», — згадує Анжеліка.
Молодь провела тренінги з безбарʼєрності у трьох київських школах. Понад 100 примірників коміксу роздали серед дітей і передали в бібліотеки чотирьох навчальних закладів столиці.
Сталість проєкту після UPSHIFT
За підтримки та координації менторів програми UPSHIFT Василя Нестеренка та Дмитра Засипки молодим людям вдалося залучити інвесторів і продовжити ініціативу. Команда створила другу його частину — велику інтерактивну гру «Лабіринт безбар’єрності». Вона займає 20 квадратних метрів і складається з татамі-пазлів. Одночасно грати у гру можуть четверо. На полі — запитання про інклюзію й толерантність. Якщо дитина обирає неправильну відповідь, котик Мурчик, який також є і героєм коміксу, м’яко пояснює, чому варто переглянути свій вибір. Перші ігрові сесії провели в київській школі та на ВДНГ.
«Коли ми роздали комікс, спершу його дивилися діти, а потім уже й батьки сідали читати. Багато хто з дорослих навіть хотів зайти на ігрове поле й пройти завдання. Пам’ятаю бабусю, яка сміялася через те, що її онука відповіла правильно, а вона — ні. Вона зізналася, що почала дивитися на все по-іншому. Сесія тривала три години й переривалася повітряною тривогою. Ми боялися, що ніхто не повернеться. Але і діти, і батьки прийшли дограти. Тоді я й сказала команді: якщо повернулися — значить, ми робимо все правильно», — ділиться спогадами Анжеліка.
Під час таких зустрічей молодь навчає дітей активного слухання та говоріння, практик, що допомагають вибудовувати здорові стосунки з однолітками. За порадою викладачів команда розробила вправу, у якій діти розігрують конфліктні ситуації та пробують екологічно їх розв’язати. А ще включили до свого арсеналу арттерапію, де можна розвантажитися і безпечно виразити свої емоції.
Загалом команді «СТБ» вдалося залучити до другої частини проєкту понад 100 дітей. І на цьому молоді люди не зупиняються. Вони вже передали 250 коміксів у потяги Укрзалізниці. Так історія про дівчинку Сашу та котика Мурчика стала частиною подорожей маленьких українців. Ще 250 примірників команда передала до 25 обласних представництв Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. І наразі молодь починає працювати над створення настільної гри за мотивами коміксу «Серце бачить більше, ніж очі».
«UPSHIFT дав нам чіткість у роботі над проєктом і відчуття, що ми не самі. Є ментори, суперментори та спільнота. Навіть коли трапляється критична ситуація, поруч завжди ті, хто допоможе. Ми навчилися бачити проблему комплексно, прораховувати ризики й обирати рішення, які працюватимуть і без нас, як наш комікс чи гра. А найцінніше — це спільнота, у якій ми чуємо чесний зворотний зв’язок і ростемо разом заради досягнення спільної мети — розвивати Україну», — підсумовує Анжеліка.
